Емоційна залежність
У мене було ВЕЛИКЕ КОХАННЯ!
Саме так починаються історії про емоційну залежність.
Саме так починаються історії про емоційну залежність.
Почнімо з того, що людина за своєю природою — істота залежна. Сама потреба залежати від когось закладена в нас від народження і супроводжує нас упродовж усього життя.
Питання не в тому, як змінити цю природу, як перестати бути залежним. Питання інше: якщо вже ми все одно залежні і не можемо стати цілком незалежними, то, можливо, у нас є шанс бодай обрати той «об'єкт», від якого залежимо, — обрати так, щоб жити щасливо?
Розглянемо, що відбувається, коли ми впадаємо в залежність від людей, речей, обставин тощо. Подібна психологічна залежність нагадує наркотичну. Поки людина не почала вживати наркотик, вона живе, умовно кажучи, більш-менш «добре». Вживаючи наркотик уперше, вдруге, вона отримує від нього втіху, «кайф», впадає в ейфорію. Доволі швидко людина звикає до наркотику, і для досягнення того самого стану кайфу їй потрібна дедалі більша доза… Через якийсь відносно нетривалий час організм адаптується до наркотику настільки, що перестає відчувати ейфорію навіть за значної дози. Тепер наркотик потрібен людині не заради кайфу, а просто для того, щоб почуватися нормально; організм вже не здатен функціонувати на належному рівні без чергової дози — без неї їй просто зле, починається ломка.
Те саме відбувається і в разі психологічної залежності. До зустрічі з партнером людина живе доволі розмаїтим життям, має широке коло спілкування, низку зацікавлень, загалом усім задоволена. І от починаються нові стосунки: перший час людина перебуває у майже незмінному екстазі, на небі від щастя. На цьому етапі вона сліпо віддається своїм почуттям — не бачить ні вад партнера, ні справжнього ставлення до себе з його боку.
Але поступово людина прозріває: той, хто здавався їй досконалим, перестає бути таким. Спливають на поверхню всі негативні риси, яких досі не помічали, а все позитивне стає звичним і навіть набридає… Починаються сварки, конфлікти.
Ці стосунки вже не приносять радості, а розірвати їх людина не наважується: вона впала в залежність від партнера, від власних почуттів до нього. Якщо ж розрив із якоїсь причини все-таки стається, починається справжня «ломка»: людина впадає в депресію, втрачає всі колишні зацікавлення, втрачає бажання працювати, спілкуватися з друзями і навіть бажання жити.
Якщо ж партнер раптом повертається, то і в цьому разі на щастя годі сподіватися: на короткий час може повернутися якийсь привид колишньої радості, ілюзія взаємного кохання, яка швидко минає. А далі все починається спочатку — спливають старі претензії, образи, поновлюються конфліктні стосунки, і що далі, то сильніше людина плутається в залежності. І ця залежність, як і наркотична, сама не минає. Щоб позбутися її, потрібно докласти чималих зусиль.
Розглянемо, що відбувається, коли ми впадаємо в залежність від людей, речей, обставин тощо. Подібна психологічна залежність нагадує наркотичну. Поки людина не почала вживати наркотик, вона живе, умовно кажучи, більш-менш «добре». Вживаючи наркотик уперше, вдруге, вона отримує від нього втіху, «кайф», впадає в ейфорію. Доволі швидко людина звикає до наркотику, і для досягнення того самого стану кайфу їй потрібна дедалі більша доза… Через якийсь відносно нетривалий час організм адаптується до наркотику настільки, що перестає відчувати ейфорію навіть за значної дози. Тепер наркотик потрібен людині не заради кайфу, а просто для того, щоб почуватися нормально; організм вже не здатен функціонувати на належному рівні без чергової дози — без неї їй просто зле, починається ломка.
Те саме відбувається і в разі психологічної залежності. До зустрічі з партнером людина живе доволі розмаїтим життям, має широке коло спілкування, низку зацікавлень, загалом усім задоволена. І от починаються нові стосунки: перший час людина перебуває у майже незмінному екстазі, на небі від щастя. На цьому етапі вона сліпо віддається своїм почуттям — не бачить ні вад партнера, ні справжнього ставлення до себе з його боку.
Але поступово людина прозріває: той, хто здавався їй досконалим, перестає бути таким. Спливають на поверхню всі негативні риси, яких досі не помічали, а все позитивне стає звичним і навіть набридає… Починаються сварки, конфлікти.
Ці стосунки вже не приносять радості, а розірвати їх людина не наважується: вона впала в залежність від партнера, від власних почуттів до нього. Якщо ж розрив із якоїсь причини все-таки стається, починається справжня «ломка»: людина впадає в депресію, втрачає всі колишні зацікавлення, втрачає бажання працювати, спілкуватися з друзями і навіть бажання жити.
Якщо ж партнер раптом повертається, то і в цьому разі на щастя годі сподіватися: на короткий час може повернутися якийсь привид колишньої радості, ілюзія взаємного кохання, яка швидко минає. А далі все починається спочатку — спливають старі претензії, образи, поновлюються конфліктні стосунки, і що далі, то сильніше людина плутається в залежності. І ця залежність, як і наркотична, сама не минає. Щоб позбутися її, потрібно докласти чималих зусиль.
Психологічну залежність, на жаль, дуже часто сприймають за кохання. Важливо зрозуміти, що кохання і залежність — це не просто різні, а практично ПРОТИЛЕЖНІ за своєю суттю явища.
Кохання приносить радість, а залежність — або страждання, або болісну, отруйну короткочасну насолоду, подібну до насолоди наркомана. По-друге, кохання — це щирий інтерес до людини, а залежність завжди замішана на егоїзмі та привласненню.
Цей егоїзм проявляється завуальовано.
Наприклад: жінка робить УСЕ для свого чоловіка, віддає всі свої сили, розчиняється в ньому, живе ним одним. Потім стається розрив; покинута дружина, звісно, цілком убита горем, їй здається, що її життя скінчилося, що все втратило сенс… Типова ситуація, чи не так? У чому ж егоїзм цієї жінки? У тому, що вона насправді не просто так приносила певні жертви; віддаючи свої сили, свою молодість, розчиняючись у партнерові, вона прагнула отримати щось натомість — можливо, навіть несвідомо. Отримати у відповідь повне розуміння, безумовне прийняття, таке саме розчинення чоловіка в ній, у її житті; ймовірно, також вдячність і, звісно ж, почуття провини з боку чоловіка (за принесені заради нього жертви), яке мало прив'язати його до неї назавжди. Вона віддавала всю себе, але не безкорисливо, не заради щастя чоловіка. Вона робила не те, що насправді робило його щасливим, чого хотілося б ЙОМУ, а те, що краще на ЇЇ думку, адже вона завжди вважала, що їй краще знати.
Іншими словами, вона жила його життям, замість того, щоб лишити його життя йому, а самій проживати своє; вона «вбудовувалася» в його душу, бо у власній душі їй було некомфортно. Це можна уподібнити до того, якби ми, захаращили власну оселю, прийшли до сусідів — жити в них і захаращувати так само їхню домівку, і при цьому щиро дивувалися б, що нас виганяють. До того ж, живучи таким життям, розчиняючись у партнерові, людина насправді в глибині душі розуміє, що не робить партнера щасливим, що вона сама, якби опинилась на його місці, обтяжувалася би такою «турботою».
Цей егоїзм проявляється завуальовано.
Наприклад: жінка робить УСЕ для свого чоловіка, віддає всі свої сили, розчиняється в ньому, живе ним одним. Потім стається розрив; покинута дружина, звісно, цілком убита горем, їй здається, що її життя скінчилося, що все втратило сенс… Типова ситуація, чи не так? У чому ж егоїзм цієї жінки? У тому, що вона насправді не просто так приносила певні жертви; віддаючи свої сили, свою молодість, розчиняючись у партнерові, вона прагнула отримати щось натомість — можливо, навіть несвідомо. Отримати у відповідь повне розуміння, безумовне прийняття, таке саме розчинення чоловіка в ній, у її житті; ймовірно, також вдячність і, звісно ж, почуття провини з боку чоловіка (за принесені заради нього жертви), яке мало прив'язати його до неї назавжди. Вона віддавала всю себе, але не безкорисливо, не заради щастя чоловіка. Вона робила не те, що насправді робило його щасливим, чого хотілося б ЙОМУ, а те, що краще на ЇЇ думку, адже вона завжди вважала, що їй краще знати.
Іншими словами, вона жила його життям, замість того, щоб лишити його життя йому, а самій проживати своє; вона «вбудовувалася» в його душу, бо у власній душі їй було некомфортно. Це можна уподібнити до того, якби ми, захаращили власну оселю, прийшли до сусідів — жити в них і захаращувати так само їхню домівку, і при цьому щиро дивувалися б, що нас виганяють. До того ж, живучи таким життям, розчиняючись у партнерові, людина насправді в глибині душі розуміє, що не робить партнера щасливим, що вона сама, якби опинилась на його місці, обтяжувалася би такою «турботою».
До того ж, залежність часто проявляється в неймовірних фантазіях — це ще одна її відмінність від кохання.
Людина хоче переживати певні приємні емоції, і вона творить собі кумира — об'єкт, перенісши на який усі свої почуття, вона може напридумувати практично будь-які почуття у відповідь. Вона хоче уявляти собі, що кохана — і обирає людину, з якої робить кумира, вибудовує ціле павутиння ілюзій про особливе ставлення кумира до себе, про його виняткове кохання… і сама починає щиро в це вірити, обманюватися власними фантазіями. Заради цього кумира вона готова багато на що, але натомість їй необхідно розчинятися в кумирові, зливатися з ним у якомусь душевному екстазі. Якщо ж стається розрив стосунків, людина всього цього позбавляється, і цілком природно, що пережити такий розрив надзвичайно важко.
Отже, якщо подивитися на сенс стосунків, а не на їхню форму, стає зрозуміло, що залежність не має практично нічого спільного зі справжнім коханням.
Щоб зрозуміти природу психологічної залежності, варто замислитися: а від чого насправді ми залежимо? Від партнера — чи від власних почуттів до нього, від того нереального, викривленого світу, в якому ми живемо, який побудований нашими почуттями, і насамперед — нашими почуттями до цього партнера, тим, що ми зазвичай називаємо коханням? (і що навряд чи є таким насправді). І чи не тому, що ми залежимо від цього нереального світу, ми так тримаємося за своє «кохання», попри те, що нічого, крім страждань, воно нам уже не приносить? Ми боїмося, втративши колишні почуття, зруйнувати цей світ. А він нам дорогий, ми звикли в ньому жити, анітрохи не замислюючись.
Колишні почуття до партнера, який нас покинув, значно підкріплюються різного роду страхами. Точніше буде сказати, що страхи і почуття, що нас захльостують, взаємно підсилюють одне одного, — це замкнене коло. Страх майбутнього, страх змін, страх самотності, страх невизначеності… і всі ці страхи ґрунтуються на одному основному — страху реальності.
Як же утворюється це замкнене коло? Ми боїмося дійсності — такої, якою вона є насправді. Ми не хочемо її прийняти — бо не вміємо поводитися в ній, не орієнтуємося в ній. Ми почуваємося незатишно, невпевнено в реальному світі, і тому всіляко намагаємося втекти від дійсності, замість того, щоб прийняти її, вивчити закони її функціонування і дотримуватися їх. Ми хапаємося за свої ілюзії, за своє чуттєве сприйняття життя, і насамперед за свої колишні почуття до партнера, який пішов. Так страхи підкріплюють наші почуття.
Це подібно до того, як алкоголік боїться протверезіти, боїться повернення до реальності. Йому геть байдуже, що пити, аби лиш напитися і не стикатися з дійсністю. Тому часто людина, вилікувавшись від алкогольної залежності, впадає в якусь іншу залежність, наприклад, в ігроманію.
Отже, якщо подивитися на сенс стосунків, а не на їхню форму, стає зрозуміло, що залежність не має практично нічого спільного зі справжнім коханням.
Щоб зрозуміти природу психологічної залежності, варто замислитися: а від чого насправді ми залежимо? Від партнера — чи від власних почуттів до нього, від того нереального, викривленого світу, в якому ми живемо, який побудований нашими почуттями, і насамперед — нашими почуттями до цього партнера, тим, що ми зазвичай називаємо коханням? (і що навряд чи є таким насправді). І чи не тому, що ми залежимо від цього нереального світу, ми так тримаємося за своє «кохання», попри те, що нічого, крім страждань, воно нам уже не приносить? Ми боїмося, втративши колишні почуття, зруйнувати цей світ. А він нам дорогий, ми звикли в ньому жити, анітрохи не замислюючись.
Колишні почуття до партнера, який нас покинув, значно підкріплюються різного роду страхами. Точніше буде сказати, що страхи і почуття, що нас захльостують, взаємно підсилюють одне одного, — це замкнене коло. Страх майбутнього, страх змін, страх самотності, страх невизначеності… і всі ці страхи ґрунтуються на одному основному — страху реальності.
Як же утворюється це замкнене коло? Ми боїмося дійсності — такої, якою вона є насправді. Ми не хочемо її прийняти — бо не вміємо поводитися в ній, не орієнтуємося в ній. Ми почуваємося незатишно, невпевнено в реальному світі, і тому всіляко намагаємося втекти від дійсності, замість того, щоб прийняти її, вивчити закони її функціонування і дотримуватися їх. Ми хапаємося за свої ілюзії, за своє чуттєве сприйняття життя, і насамперед за свої колишні почуття до партнера, який пішов. Так страхи підкріплюють наші почуття.
Це подібно до того, як алкоголік боїться протверезіти, боїться повернення до реальності. Йому геть байдуже, що пити, аби лиш напитися і не стикатися з дійсністю. Тому часто людина, вилікувавшись від алкогольної залежності, впадає в якусь іншу залежність, наприклад, в ігроманію.
Страхи, зокрема страх реальності, — це різновид нав'язливих думок. Вони заважають нам жити і бути щасливими.
Тому нам важливо відокремити себе від цих думок, усвідомити,
що ці страхи, ці думки — не мої.
Тому нам важливо відокремити себе від цих думок, усвідомити,
що ці страхи, ці думки — не мої.
Отже, страхи і неадекватні емоції, що вийшли з-під контролю, існуючи в симбіозі, пускають глибоке коріння в нашій душі. Разом вони успішно живлять різного роду нездорові залежності, як-от сексуальна залежність, залежність від хибних стереотипів поведінки, що сформувалися впродовж нашого життя, залежність від суспільної думки, від статусу тощо.
Отже, коли стається розрив любовних стосунків, наш світ руйнується. Що ж нам робити? Варто було б докласти всіх зусиль, щоб адекватно оцінити ситуацію і себе в ній, проаналізувати факти, поміркувати логічно, не даючи волі емоціям, і зрештою сформувати новий, тверезий погляд на партнера, на світ і на себе самого — і жити далі, виходячи з цього тверезого бачення.
Здається, що потрібно просто виявити силу волі, взяти себе в руки і заспокоїтися. Але ми заплющуємо очі на факти, навіть не намагаємося аналізувати події, обманюємо самих себе. Своє ставлення до ситуації і до партнера, який нас покинув, ми вибудовуємо на основі колишніх емоцій — у такий спосіб ми, свідомо чи несвідомо, намагаємося запобігти руйнуванню нашого ірреального світу. Ми тримаємося за ці колишні почуття, навіть якщо вони завдають нам страждань, так само, як алко- та наркозалежні люди тримаються за наркотик, розуміючи, що занапащають себе.
Але на відміну від наркотичної залежності, емоційна — це передусім психологічна залежність. Тут можна і потрібно працювати з підсвідомістю, з першопричинами виникнення схильності до такої залежності.
Причину кризового стану вбачають у тому, що нас покинули. А насправді причина інша: ми боїмося, та й просто не вміємо скласти тверезий погляд на партнера і на всю ситуацію, і тому не розуміємо, що колишні стосунки в тому вигляді, в якому вони існували, нам просто не потрібні.
А по-друге, навіть якщо на рівні логіки ми й усвідомили, що не варто намагатися повернути партнера, що ці стосунки щастя не приносять, цього недостатньо. Бо на рівні емоцій ми все ще хочемо повернутися в колишні стосунки, попри те, що поведінка партнера очевидно не свідчить про повагу й любов до нас. Так відбувається роздвоєння людини: «розумом усе розумію, а вдіяти з собою нічого не можу».
Чому ж «не можу»? Тому, що раціональне осмислення того, що відбувається, вступає в дисонанс із емоціями. Усунути цей конфлікт зсередини доволі складно, і це забирає багато часу. Іноді роки минають, перш ніж болісні почуття вляжуться і дозволять нам дивитися на ситуацію тверезо.
Отже, коли стається розрив любовних стосунків, наш світ руйнується. Що ж нам робити? Варто було б докласти всіх зусиль, щоб адекватно оцінити ситуацію і себе в ній, проаналізувати факти, поміркувати логічно, не даючи волі емоціям, і зрештою сформувати новий, тверезий погляд на партнера, на світ і на себе самого — і жити далі, виходячи з цього тверезого бачення.
Здається, що потрібно просто виявити силу волі, взяти себе в руки і заспокоїтися. Але ми заплющуємо очі на факти, навіть не намагаємося аналізувати події, обманюємо самих себе. Своє ставлення до ситуації і до партнера, який нас покинув, ми вибудовуємо на основі колишніх емоцій — у такий спосіб ми, свідомо чи несвідомо, намагаємося запобігти руйнуванню нашого ірреального світу. Ми тримаємося за ці колишні почуття, навіть якщо вони завдають нам страждань, так само, як алко- та наркозалежні люди тримаються за наркотик, розуміючи, що занапащають себе.
Але на відміну від наркотичної залежності, емоційна — це передусім психологічна залежність. Тут можна і потрібно працювати з підсвідомістю, з першопричинами виникнення схильності до такої залежності.
Причину кризового стану вбачають у тому, що нас покинули. А насправді причина інша: ми боїмося, та й просто не вміємо скласти тверезий погляд на партнера і на всю ситуацію, і тому не розуміємо, що колишні стосунки в тому вигляді, в якому вони існували, нам просто не потрібні.
А по-друге, навіть якщо на рівні логіки ми й усвідомили, що не варто намагатися повернути партнера, що ці стосунки щастя не приносять, цього недостатньо. Бо на рівні емоцій ми все ще хочемо повернутися в колишні стосунки, попри те, що поведінка партнера очевидно не свідчить про повагу й любов до нас. Так відбувається роздвоєння людини: «розумом усе розумію, а вдіяти з собою нічого не можу».
Чому ж «не можу»? Тому, що раціональне осмислення того, що відбувається, вступає в дисонанс із емоціями. Усунути цей конфлікт зсередини доволі складно, і це забирає багато часу. Іноді роки минають, перш ніж болісні почуття вляжуться і дозволять нам дивитися на ситуацію тверезо.
Не варто нехтувати сторонньою допомогою. У разі емоційної залежності гіпнотерапевтичне опрацювання допоможе не лише впоратися з теперішньою ситуацією, а й розірвати звичний шаблон стосунків. Адже якщо любовна залежність трапилася одного разу, вона повториться знову… але буде ще болючіше.
Щоб позбутися психологічної залежності, потрібно розібратися з першопричинами схильності до залежності. Лише так можна прийти до справжньої свободи, стати повноцінною, сильною людиною, яка сама керує своїм життям, а не нарікає на те, що власні почуття тримають її в полоні й не дають бути щасливою.
Щоб позбутися психологічної залежності, потрібно розібратися з першопричинами схильності до залежності. Лише так можна прийти до справжньої свободи, стати повноцінною, сильною людиною, яка сама керує своїм життям, а не нарікає на те, що власні почуття тримають її в полоні й не дають бути щасливою.
Це вимагає щирого, чесного і сильного наміру змінитися. Інакше ніяк. Терапія дасть ключі й методи, але вони спрацюють за достатньої мотивації та готовності жити по-іншому: пробачити минуле й стати іншою людиною.
І якщо ви дійшли до межі «Я так більше НЕ ХОЧУ», і це справді так, тоді гіпнотерапія допоможе не лише розкрити першопричини залежностей, а й із коренем вирвати цю проблему, як виймають скалку з рани, що довго гноїться і не гоїться.
А якщо говорити про наші стосунки з коханими, то їх теж можна — і потрібно — будувати на іншій основі, ніж ми звикли. Ми звикли будувати їх на прагненні задовольнити свою потребу бути коханими, тобто, по суті, на егоїзмі. Але розвиваючи стосунки в такий спосіб, ми зрештою приходимо не до справжнього кохання, а до нездорової залежності від партнера. (Ми залежні від партнера тому, що він задовольняє нашу потребу бути коханими. Якщо ж він перестає цю потребу задовольняти, ми потрапляємо у важку кризу — адже саме цю потребу ми обрали за основу).
І якщо ви дійшли до межі «Я так більше НЕ ХОЧУ», і це справді так, тоді гіпнотерапія допоможе не лише розкрити першопричини залежностей, а й із коренем вирвати цю проблему, як виймають скалку з рани, що довго гноїться і не гоїться.
А якщо говорити про наші стосунки з коханими, то їх теж можна — і потрібно — будувати на іншій основі, ніж ми звикли. Ми звикли будувати їх на прагненні задовольнити свою потребу бути коханими, тобто, по суті, на егоїзмі. Але розвиваючи стосунки в такий спосіб, ми зрештою приходимо не до справжнього кохання, а до нездорової залежності від партнера. (Ми залежні від партнера тому, що він задовольняє нашу потребу бути коханими. Якщо ж він перестає цю потребу задовольняти, ми потрапляємо у важку кризу — адже саме цю потребу ми обрали за основу).
Справжнє кохання досяжне саме тоді, коли ми будуємо стосунки спираючись на істинну внутрішню свободу вибору.
Отже, якщо ви усвідомили, що потрапили в чіпкі лапи емоційної залежності, які кроки необхідно зробити самостійно?
- Зосередитися на реальності: змістити акценти з власних почуттів на дійсність, на фактичний стан речей. Міркуючи логічно, скласти тверезий погляд на ситуацію і на себе в ній.
- Окремо виокремимо потребу формування розумного, тверезого погляду на колишнього партнера і стосунки з ним. Це вкрай важливо. Потрібно аналізувати вчинки партнера, звертати увагу не на його слова, а на його справи, і на цій основі складати про нього думку. Важливо, тверезо поглянувши на колишнього партнера, не засуджувати його і не впадати в ненависть.
- Вчитися розуміти й аналізувати свої почуття та емоції. Це вкрай важливо — розвивати свою емоційну усвідомленість. Це допомагає долати нав'язливі думки і бачити власні негативні настанови.
- Необхідно пробачити колишнього партнера. Поки ми не пробачаємо партнера, ми продовжуємо бути пов'язаними з ним — нашими образами. А будь-який більш-менш серйозний зв'язок — це знову ж таки залежність.
Ось шлях одужання від психологічної залежності — шлях тотального переосмислення своїх життєвих цінностей. Це нелегко, все одно що переступити через власне Его. Але воно того варте, лише так і можна прийти до свободи бути собою по-справжньому. І відкрити в собі цілком нові радощі, заради яких справді варто жити.
Отримати консультацію